Психоаналіз та гомосексуальність: як змінювалися погляди на ставлення до ЛГБТ
Про те, що погляди на питання сексуальної орієнтації у світі змінюються, дуже виразно говорить один факт. А саме те, що офіційно вибачились в Американській психоаналітичній асоціації. Просили вибачення за десятиліття, протягом яких гомосексуальність помилково розглядалася як психічний розлад. Ця практика зберігалася аж до 90-х років минулого століття і сприяла поширенню дискримінації щодо представників ЛГБТ+ спільноти. Подібні зізнання раніше вже звучали з боку шкіл, орієнтованих ідеї Жака Лакана.
Важливо наголосити, що уявлення про гомосексуальність як про патологію не мало міцних теоретичних підстав усередині самого психоаналізу. Зігмунд Фрейд, навпаки, підтримував сексолога та громадського активіста Магнуса Хіршфельда, який виступав за права гомосексуалів, і фактично став фундатором того підходу, який сьогодні відомий як гей-афірмативна психотерапія.
Головною причиною, через яку гомосексуальність була визнана відхиленням, стало прагнення деяких психоаналітиків домогтися визнання дисципліни в академічному середовищі та зблизити її з психіатрією та сексологією початку ХХ століття. Саме рішення Ернста Джонса зумовило цей поворот, внаслідок чого психоаналіз на довгі роки виявився залученим до процесів стигматизації, розділивши долю біхевіористських напрямів.
Цей період, який французька дослідниця Елізабет Рудінеско назвала десятиліттями ганьби психоаналізу, став однією з найсуперечливіших сторінок його історії. Як саме відбувся відхід від вихідних ідей Фрейда і яким чином психоаналіз зміг повернутися до своїх гуманістичних витоків, поговоримо.
Погляди Фрейда на гомосексуальність
Хоча Фрейд користувався термінами своєї епохи, такі як «інверсія», «перверсія» тощо, причому він не вважав гомосексуальність ні моральним пороком, ні психічним захворюванням. На його думку, природа людини – це бісексуальність. У цьому вибір сексуального об’єкта визначається несвідомими механізмами. Фрейд стверджував, що гомоеротичні почуття лежать в основі дружби та солідарності між людьми, і тому деяка частка гомосексуальності є навіть у гетеросексуальних зв’язках.
З. Фрейд не розглядав гомосексуальні потяги як наслідок внутрішнього конфлікту, отже, не відносив їх до психічних патологій. Незважаючи на те, що окремої наукової роботи, присвяченої цьому питанню, Фрейд не написав, він повертався до цієї теми протягом понад двадцяти років. Його ідеї можуть виглядати неординарними, а для когось вони суперечливі, але незмінно виходять із визнання природності сексуального потягу. Вчений пов’язував особливості формування гомосексуальності з особистою історією людини і часом розглядав їх у контексті нарцисизму чи інфантильного вибору об’єкта. І витратив не одне десятиліття на пошуки початку гомосексуальності в особистій історії людини.
Учні та послідовники Фрейда
Засновник психоаналізу Зигмунд Фрейд сам демонстрував для свого часу рідкісну гуманність та широту поглядів. Але про його учнів таке сказати складно. Більшість виявилися значно консервативнішими, різкішими в судженнях та оцінках. Усе це позначилося і на Міжнародній психоаналітичній асоціації. У ній на початку двадцятих років минулого століття відбувся розкол. Карл Абрахам та Ернст Джонс виступили за заборону гомосексуалам практикувати у сфері психоаналізу.
У свою чергу, це викликало протест у самого Фрейда, а також О.Ранка. Вчені говорили, що не тільки не можна, а треба говорити про гомосексуальність. І що не можна, і ніхто не має права виключати таких людей із суспільства без серйозних підстав. Проте для Джонса вирішальним виявилося питання суспільного іміджу. Він вважав, що участь гомосексуальних фахівців може негативно позначитися на репутації психоаналітичного руху на очах консервативного суспільства початку ХХ століття.
Зміна поглядів після Фройда
Протягом майже півстоліття Міжнародна психоаналітична асоціація продовжувала лінію, задану Ернстом Джонсом та Карлом Абрахамом, дотримуючись репресивного підходу до гомосексуальності. Істотно вплинула на це і Анна Фрейд, дочка самого засновника психоаналізу. Її навіть звинувачували у романтичній близькості із жінкою. Саме вона наклала заборону на публікацію відомого листа свого батька до матері юнака-гомосексуала, де Фрейд відкрито писав, що гомосексуальність не є злочином, хворобою, моральним недоліком.
Психоаналітики, які представляли школи об’єктних відносин, такі як кляйніанці, продовжували посилювати стигму не менше, ніж прихильники егопсихології, у тому числі дочка Фрейда. Вони пояснювали гомосексуальність через патологічні конструкції — «ідентифікацію з садистичним пенісом» або як «шизоїдний розлад особистості з елементами параної». Пізніше у цих колах гомосексуальність стали описувати як симптом «прикордонного стану», що є між неврозом і психозом.
Ситуація почала змінюватися із заснуванням Жаком Лаканом Паризької фрейдівської школи у 1964 році. На відміну від Міжнародної психоаналітичної асоціації, Лакан допускав гомосексуалів до аналітичної практики. Вчений пропонував дивитися на гомосексуальність у рамках структурного психоаналізу як різновид перверсії. І це поняття у психоаналізі має символічний і структурний, а не медичний сенс.
Психоаналіз: новий час
Спочатку психоаналіз не сприймав гомосексуальність як патологію. Патологізація стала результатом прагнення надати дисципліни наукового авторитету в суспільстві, де гомофобія була нормою. Перелом стався в 70-х роках минулого століття, коли дані з суміжних наук: дослідження Альфреда Кінсі, Евелін Хукер та Марка Фрідмана продемонстрували, що гомосексуальність зустрічається серед людей усіх психологічних типів і не пов’язана з психічними порушеннями.
Ці відкриття викликали у психоаналітичному середовищі нову хвилю дискусій, що нагадувала суперечки часів Фрейда, і поступово призвели до відмови від дискримінуючих інтерпретацій. І це призвело до того, що 1990 року Всесвітня організація охорони здоров’я виключила гомосексуальність із Міжнародної класифікації хвороб, що закріпила науковий консенсус.
Сучасні психоаналітики виходять з того, що гомосексуальність може бути присутня у людей з різною структурою особистості та рівнем психічної організації. При цьому, на перший план виходить не питання походження гомосексуальності, а значення, яке цей феномен має суб’єкта.
Сьогодні погляд на гомосексуальність у плані психоаналізу також зазнає змін. Психоаналітик Дональд Спенс запропонував розглядати психоаналіз як процес спільного конструювання наративу, а саме історії, яка має сенс для обох учасників аналізу, а не як реконструкцію об’єктивного минулого. У цій моделі мета терапії не знайти причини сексуальної орієнтації, а зрозуміти, як людина переживає її значення у своєму культурному та особистісному контексті.
Так, якщо аналізант заявляє, що сприймає гомосексуальність як хворобу та хоче стати нормальним гетеросексуалом, це відображає не внутрішню патологію, а культурні настанови та соціальні стереотипи, засвоєні з дитинства. Психоаналіз допомагає побачити та звільнитися від цих упереджень, перебудувавши ставлення до себе та своєї ідентичності.
При написанні статті використовувалися роботи Зигмунда Фрейда «Три нариси з теорії сексуальності», Сержіо Бенвенуто «Перверсії», Елізабет Рудінеско «Фрейд у своєму часі та нашому», Єлізабет Рудінеско «Розладнана сім’я». Jack Drescher «Психоаналіза та homosexuality в postmodern millennium».
